«Случай в зоопарке» – постановка театру «Фойе» за твором Едварда Олбі. Постановка і музичне оформлення головного режисера театру Олега Александрова.
«Ніч святого Валентина» – це любовний трилер. Автор тексту – одеський драматург Олександр Мардань. Спектакль поставив Павло Морозов спеціально для театру «Фойе».
«Урок» за твором Ежена Йонеско став першою і останньою спробою поставити на сцені Російського академічного театру абсурдистську п’єсу.
На порожній сцені двоє. Двоє, що розповідають одне одному казки своїх народів. Двоє – за декілька годин до смерті, яку не обговорюють. Двоє. Людина і.. істота.
Вистава «godo» за п'єсою Семюела Беккета студії «Art&Гарт» Олександра Шмаля.
Дивитися можна за посиланням на Vimeo.
Видавництво, що розпочало діяльність як рекламне агенство, публікувало луганських авторів, фантастів, а також письменників з інших міст України, з Білорусі, Росії, Латвії.
Іронічний критичний проект «Вопросов больше не имею» характеризував себе як «аналітичне православне ток-шоу».
Відеоробота Іллі Гоголєва, присвячена майже мертвому шахтарському місту Українськ на Донбасі.
За словами співавтора книжки Костянтина Деревянка, він сім років вивчав спадщину поетеси, її спогади, листування.
«“Луганськ – місто-словник” – це соціальний, освітній та художній проект, присвячений 150-річчю першого видання «Толковаго словаря живаго великорускаго языка» Володимира Даля, відомого уродженця Лу
Сторінка спогадів
У мене виникла ідея створити виставку у відкритому просторі. До того моменту вже 15 років як не було подібних виставок, попередня була організована на Дураковці в році десь 1998-му, тобто п'ятнадцять років тому. Ну, плюс-мінус п'ятнадцять. Пізніше з'ясувалося, що брати участь будуть плюс-мінус п'ятнадцять авторів. У день проведення (а це був уже вересень) пообіцяли, що температура повітря теж буде плюс-мінус п'ятнадцять градусів (усміхається). А коли мені довелося ночувати під мостом, сторожуючи картини між першим і другим днями виставки, це таким смішним не здавалося ...
Я звик виходити з нульового бюджету. Так і «+/- 15» була своєрідною «кашею із сокири». Я пішов за грошима до комуністів [партія КПУ]. Зараз-то вони вороги, а тоді грошей дали. Тільки попросили, щоб їхній логотип розмістили на афішах. Пригадую, всі ЗМІ трубили, що «КПУ підтримує молодих художників».
Обійшлося нам все це задоволення в тисячу гривень. Я купив п'ятсот метрів мотузки для висотних робіт, карабіни, біндери і надрукував афіші. Ну, і хлопці-висотники допомогли нам натягнути мотузки - без спеціального обладнання там було не впоратися. Ось і весьбюджет. Хоча і це було просити соромно.
Я не планував робити виставку щорічно, тому що вже в перший рік було складно знайти авторів потрібного формату. І з кожним роком знаходити авторів і свіжі роботи ставало все складніше. Хотілося, щоб це були не просто пейзажі і кошенята, а свіжий подих.
А чого хотілося - ми самі не розуміли. Думаю, в цьому є певне відображення культурного процесу того часу в місті.
Первісна наша задача була розважити себе, проте, через якийсь час я зрозумів, що хочеться зробити майданчик для молодих авторів. Точніше, не молодих, але неформатних, тому що всі галереї, які були в місті, були для художників академічних. Нам туди ходу не було, та й не хотілося.
Мало хто знає, що ми з'їли один з експонатів. Картоплю з перформансу Валерія Мєдіна ми спекли в багатті. Взагалі на кожній виставці був якийсь цікавий перформанс. На «+ \ - 17» ми проводжали робота Павла на пенсію...
Сторінка спогадів
Якщо говорити у ширшій історичній культурній перспективі про повсякдення активної молоді, то це була орієнтація на маскульт а-ля MTV, який проникав у інформаційне поле, чи на модні молодіжні журнали. Наприклад, усі читали журнал Х3М (“Екстрім”) і думали, що це круто. Круто було зганяти до Києва на концерт гурту “Кирпичи” або “Red Snapper”. В епоху до інтернету відчувалася ізоляція, локального було недостатньо.
Важливі місця епохи до інтернету в Луганську – музичні крамниці «Пик» і «Мелодия». У цих двох магазинах продавали компакт-диски у великому асортименті (часом нечуваному для інших міст України). Вони були в чомусь аналогами музичних “балок” у різних містах колишнього СРСР часів пізнього соціалізму, куди приходили меломани обмінюватися вінілом та записами західної музики. Ці крамниці, звісно ж, були з піратською продукцією – піратськими дисками, часто завезеними з Москви. В цьому плані відчувався вплив Москви. Можна було знайти все – від джазу до екстремального авангарду за ціною 5 – 10 грн. Прийти, взяти 20 дисків і слухати дві години, спілкуватися, зокрема й з продавцями, які часто були з музичної тусовки, – це була нормальна культура вільного часу за відсутності місця, куди всі могли прийти, як нинішні хіпстер-бари з вінілом. Тож замість клубу існував магазин з вільною політикою. Ізоляція породжувала цікаві стилістичні рішення, художні ходи, які наразі ніхто не осмислював. Наслухавшися дисків, музиканти орієнтувалися на “а давайте зробимо, як у Portishead” або “як у KORN”. Мені здається, художники теж не мали чіткого усвідомлення, що вони перебувають в Луганську. Західна масова культура сприймалася як новинка: скейтборд, субкультурні віяння сприймалися свіжо, як щось прогресивне, без особливої рефлексії. Інтерес до локального виникає вже у 2010 роки.
Сторінка спогадів
Історія і культура вздовж трамвайної колії в районі "3 кілометру". Місце концентрації спогадів і предметів, як спонтанний музейпросто неба. І не важливо, яка погода на вихідних, бо люди, котрі вигортають на продаж своє пережите, не дивляться на сьогоднішній день, а розглядають сяючи далі через досвід минулого
Сторінка спогадів
Ми стали робити свою неформальну тусовку. І вирішили, що треба переходити тусуватися «на елки», до Бібліотеки, де потім ми почали робити фестиваль «32 травня», у Сквер пам'яті. Там були панки, які грали в панківський баскетбол: коли один панк стає біля дерева, роззявляє рота і має чекати. А інші стають десь на відстані 3 метри і плюють йому в рот.
Ми теж були частиною неформальної течії, але можливо, трохи більш помірковані й соціалізовані. Окремо була рольова тусовка, окремо – панки, окремо – сатаністи. Я пам'ятаю часи, коли сатаністи котів ловили й відкручували їм голови. Ми вийшли з неформальної тусовки Луганська, коли п'яні неформали намагалися взяти попити наш із Джонсоном, моїм другом, портвейн. Нам було вже більш цікаво займатися літературою, але інколи на музичні тусівки ми збиралися.
Сторінка спогадів
Буквально перед війною наш знайомий Дмитро Снєгірьов відкрив книгарню-кав'ярню. Я і Петро Малійов йому допомагали. Там були всі українські книжки, гарна бібліотека, а також сувеніри на українську тему. У книгарні планувалося організовувати зустрічі з українськими письменниками. Ми з друзями приходили час від часу до книгарні, розмовляли українською. Пригадую, я була на зустрічі з письменником Станіславом Федорчуком, з Донецька, який презентував свою книжку. Книгарня пропрацювала недовго. Підняли оренду і їй довелося з'їхати з торгівельного центру.
Сторінка спогадів
Українські письменники не приїжджали в Луганськ. Склалася думка, що це здебільшого російськомовне місто, що, в принципі, правда. Але також вважалося, що людей, які цікавляться українською культурою, там взагалі немає. Що було неправдою. Інтерес був величезним. На свій страх і ризик ми вирішили привезти в Луганськ українського письменника і вирішили, що це буде Юрій Покальчук. Він потім розказував, що їхав до Луганська з деякою пересторогою. Але був вражений і кількістю людей, і тим, що відбувається в Луганську, і тим, що про це в інших регіонах України не знають, а впевнені в тому, що тут одні зеки, злочинці, бидло. Покальчук побачив, які в нас автори, яке різноманітне культурне життя. Його виступ пройшов з аншлагом, Покальчук продав багато своїх книг, їхав назад він у захопленні. Він пізніше пам’ятав цей візит, співпрацював з нами і підтримував нас, за що ми вдячні йому. Він говорив, що Луганськ – ніби острів, ізольований в Україні, і з цим потрібно щось робити, розривати блокаду.
Сторінка спогадів
«Звичайно, це побутовий расизм. Ми [PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine] долучилися до київських, луганських та кримських правозахисників, які взялися за цю справу. Це була перша в Європі справа, коли жертву расистського нападу хотіли посадити довічно за сфабрикованим звинуваченням. Я тоді навіть їздила в Луганськ, відвідувала судові засідання – це був справжній фарс. Мама одного з тих, хто побив Фемі, працювала в луганській поліції, сиділа позаду сина й підказувала, як відповідати на суді. Це нагадувало кам’яний вік»
Сторінка спогадів
«Це паспорт, що я отримав на зміну радянському. На той час президентом був Кучма, то я вирізав його з однієї наліпки і вклеїв до паспорта. В мене довго був на першій фотокартці я, а на другій – Кучма. Потім моєму батькові треба було оформити документи, для чого потрібен був мій паспорт, тому він тримав його над парою. Кучмі це не сподобалось, він потік і приварився до паспорта. Тато видер його зі шматком сторінки. Потім я заклеїв його наліпками з жуйки «Бубльгум» з голими жінками. Згодом я виріс і зрозумів: «Ну, які голі жінки?» Всіх повіддирав. Одну залишив, яка більше за всіх подобалась. Перший автограф мені в паспорті поставив Сергій Жадан під час презентації книжки «Ворошиловград», і понеслося: Чорний Лукич, Серебрянная свадьба, Сергій Михалок, The Tiger Lillies… А під час майстер-класу польських художників у рамках «Артодрому» я попросив хлопців «вклеїти» мені друге фото. От вони мене і намалювали. Коли місця в паспорті вже не лишилося, ми знову зустрілися із Жаданом і я попоросив ще один його підпис, як людини, з якої все почалося. Жадан написав на вільному шматочку сторінки «Закрито!». Я дарував шматочки паспорта людям під час фестивалів, бо вони дуже просили, у нього величезна історія»
Сторінка спогадів
Восени 2011 року я отримав лист від Еви Губар із запитанням, чи хотів би я написати сценарій на основі роману українського письменника Сергія Жадана. Мушу чесно визнати: про Жадана я навіть ніколи не чув, а сучасна українська література була для мене terra incognita. Однак у мене був багаторічний досвід роботи видавцем і редактором коміксів у Польщі, тому я подумав, що впораюся і з цим завданням. Тоді я вперше почув два різні слова, які означають одне й те ж – Ворошиловград і Луганськ. У січні 2012 року я отримав робочий переклад роману Жадана від Михаїла Петрика, який власне допрацьовував текст для видавництва «Czarne». Прочитав його відразу, і зрозумів, за що взявся. Як, чорт забирай, 300-сторінковий роман, повний різноманітних персонажів і сюжетів, помістити на 30 сторінках коміксу?
Пам’ятаю, що переважно креслив. Минали дні, випадали цілі сцени і навіть розділи, зокрема, матч з газовиками. Нарешті впхав на 30 сторінок усі ті поля перезрілої кукурудзи, поіржавілі жигульки, фасади, з яких облазить штукатурка, і навіть телевежу й німецьку вівчарку, яка називалася Пахмутова. Там, де вдавалося, я копіював діалоги в Жадана, але для збереження загального змісту мусив їх трохи дописати. Щоразу уявляв собі Жадана, фото якого я знайшов десь в інтернеті, як він, скажений, скаче під акомпанемент «Собак в космосі» по надрукованому коміксу. Повний переклад діалогів українською зробив мій приятель, літературознавець і поет Андрій Бондар. Так «Ворошиловград» пройшов коло – з написаного українською роману, через сценарій польською до коміксу українською.
Наприкінці лютого сценарій був готовий, і розпочались пошуки карикатуриста. Оскільки прем’єра коміксу та виїзд до Луганська були заплановані на середину травня, ми мали реальну проблему з тим, аби знайти художника, який би взявся за це в такий короткий термін. На щастя, кілька місяців перед тим я познайомився з фантастичним ілюстратором з Любліна Мартіном Сурмою, який на той час навчався в кіношколі в Лодзі. Мартін накинувся на мій текст і намалював комікс у швидкісному темпі. Він увів при цьому у сценарій багато цікавих рішень, що зробило історію яснішою. А персонажі повністю перевершили всі мої очікування. Постпродакшн альбому припав на час нашої поїздки в Україну, тож перекладені Бондарем діалоги вставляв у комікс брат Мартіна, який і врятував тоді нашу шкуру.
14 травня ми чекали на літак в аеропорту ім. Шопена у Варшаві. Нас мало бути троє, але вуличний художник Міколай Рейс спізнився, і ми полетіли вдвох. Враження від посадки в Донецькому аеропорту Мартін проілюстрував на окремій картинці. Особисто мені запам’яталася одна річ: це був перший день роботи нового терміналу аеропорту в Донецьку, розбудованого з нагоди майбутнього Євро-2012. Пам'ятаю, як ми були здивовані сучасно обладнаною будівлею, що пахла новизною та блищала чистотою. Цей спогад супроводжував мене у 2014 – 2015 роках, коли я дивився по телевізору і через інтернет нескінченну боротьбу за аеропорт. Фотографії з фронту, як листівки з далеких країн, – не зачіпають нас глибоко, доки не стосуються місць, де ми бували особисто.
З аеропорту в Донецьку ми поїхали прямо до Луганська. Не мали часу подивитися Донецьк, про що я досі шкодую. З польським паспортом я, мабуть, не в’їду до так званої Донецької Народної Республіки. Ймовірно, навіть не намагатимуся. Я дуже добре пам'ятаю дівчинку, яка забрала нас з аеропорту, хоча не можу згадати її імені. Перша з довгого списку людей, чия подальша доля мені геть невідома. Я сподіваюся, що вона змогла безпечно виїхати. Але тоді я думав про зовсім інше. Через бокове вікно маршрутки нас з Мартіном тішило весняне сонце. Ми їхали сюрреалістично прямими дорогами через океан кукурудзяних полів, над яким час від часу височіли темні силуети газових вишок. Обидва не приховували піднесення – ніхто з нас ніколи не був так далеко на сході. Мартін не міг надивуватися тим, як добре йому вдалося відобразити пейзаж Донбасу в обкладинці нашого коміксу.
З вокзалу в Луганську нас забрали наші подруги з Польщі в супроводі активістів з місцевого об'єднання «СТАН». Від радості, що ми нарешті на місці, ми з Мартіном вирішили зробити те, що всі поляки роблять у такій ситуації – випити по чарчині. І здається, ніхто не здивувався, коли ми замовили по двісті в одній із забігайлівок, які оточували вокзал. Хтось навіть побажав нам здоров'я, в той час як інша колега хвилювалася, чи ми не осліпнемо. Тільки лиш ми відклали пластикові стакани, перед нами виросли два молоді міліціонери, у фуражах діаметру велосипедних коліс. Як виявилося, можна продавати і купувати, але вживати алкоголь у публічному місці не можна. У той же час у мене склалося враження, що це швидше виняток з правила, який було зроблено виключно для нас, коли вже ми трапились під руку. Повіяло страхом, на мить ми замислилися, чи показувати свої паспорти – зрештою, багато чули про те, що потім їх важко повернути. На щастя, нас врятували колєжанки з об’єднання «СТАН», які швидко пояснили українською, що "художники з Польщі" нічого не розуміють, перепрошують, і що за мить нас тут не буде. Таким було наше знайомство з Луганськом.
Пізніше наші проблеми з комунікацією давали лише комічний ефект. Частина людей, яких ми зустріли в Луганську, трохи розуміли польську, а ми – трохи російську, але найчастіше виручала мова жестів. Апогеєм став візит до студії місцевого приватного телебачення, де на питання, що ставили нам російською мовою, ми відповідали англійською. В результаті, ми не розуміли питань, а ведучий – відповідей. Ті кілька днів нашим гідом і перекладачкою була безцінна Женя Панфілова, яка чудово володіла англійською і, про всяк випадок, французькою. Без неї ми б навіть не могли визначити, де знаходимось, не кажучи про майстер-класи зі створення коміксів. Вони пройшли дуже добре, що засвідчують комікси, реалізовані учасниками воркшопів. Також ми взяли участь в офіційній дискусії про культуру Луганська, хоча досі не знаємо, чого саме вона стосувалася.
Центральною фігурою художнього та літературного середовища Луганська був Ярослав Мінкін, поет і голова угрупування «СТАН», який був співвидавцем нашого коміксу. Власне, саме на запрошення «СТАНу», але за гроші Польського інституту в Києві, ми приїхали до Луганська. В штаб-квартирі організації регулярно відбувалися авторські зустрічі, поетичні читання та обговорення. Одного вечора нас запросили на показ фільму «Tatarak» Анджея Вайди. Фільм демонстрували з проектора, з російськими субтитрами, а після перегляду розпочалася бурхлива дискусія. Ми, звісно, нічого не зрозуміли, але Боже мій, як прекрасно сперечалися ці люди! З яким завзяттям у голосі висловлювали свої погляди на фільм, який у Польщі вважався загалом нудним. Цілком недоречно. Тієї ночі я зрозумів, наскільки глибоко наші східні сусіди зачаровані польською культурою, яка нам дуже часто здається мало привабливою.
Тим часом Луганськ продовжував дивувати нас. З району, де ми жили, до Палацу культури ім. Леніна ходили вулицею Оборонною. На середині шляху ми проходили комплекс будівель університету імені Тараса Шевченка. Якось вирішили зайти до університетського містечка, щоб подивитися на академічне життя. На траві перед одним з будинків, сиділи або лежали студенти, насолоджуючись травневим сонцем. Довкола були розкидані книжки і конспекти, чути було гомін. Атмосферу пікніка перервав звук дзвонів з храму Святої мучениці Тетяни. Ще раніше я зауважив, що невеликий храм розташований на території кампусу, а потім з що далі, то більшим здивуванням спостерігав, як студенти заходили всередину. Церква на території університету не вкладалася в моє уявлення про співвідношення релігії і науки. З цікавості ми пішли в напрямку храму. Навколо невеликої синьої будівлі, вкритої золотим куполом, був своєрідний лапідарій – невеликий парк, заповнений вапняковими плитами, обелісками і примітивними скульптурами. Женя пояснила мені: «Це язичницькі божества, привезені сюди з цілої округи. Деякі з них мають понад тисячу років. Біля стоп божків горіли свічки, лежали блискучі монети і свіжі, жирні млинці».
Від такого шлюбу науки, церкви і язичництва мені запаморочилося в голові. Я зрозумів, що тут все справді так, як у в романах Жадана. Те, що перед виїздом з Польщі здавалося мені бурхливою уявою письменника, відкрилося у всій повноті. Донбас є євразійською мішаниною первісних кочових культур, православ’я, соціалізму і дикого капіталізму. Історія, релігія і сучасність тут поєднуються в несподіваних конфігураціях. Одного вечора нас запросили на концерт електронної музики. В принципі, на всі схожі запрошення ми відповідали ствердно – власне для цього ми приїхали до Луганська; щоб якомога більше побачити, дізнатися, і, можливо, – якщо пощастить – зрозуміти щось із цього. Концерт відбувався в якомусь музеї чи мавзолеї. Я тільки пам'ятаю, що перед входом стояв невеликій, ніби одномісний, танк, а всередині висіли великі кришталеві люстри. Стіни обшарпаного холу були вкриті великими барельєфами і мозаїками – звична річ в радянських громадських будівлях. У мене склалося враження, що то були зображення космонавтів, зокрема Гагаріна, а також ракети і супутники. Надворі вже було темно, але я пам'ятаю, що перед входом “кружляла” пляшка горілки, яка ми осушили перед тим, як нас проковтнуло світло.
Нас повели на перший поверх, потім вниз вузьким коридором, через великий порожній зал, потім знову сходами, поки ми не прийшли до наповненої людьми зали, також покритої барельєфами. Колектив саме налаштовувався, принаймні видавав тривожні звуки. Незабаром вони стали сильнішими, і стало ясно, що концерт вже йде повним ходом. Музиканти грали щось на кшталт фольку, на традиційних українських інструментах, струнних та духових, які потім в режимі реального часу перетворювались за допомогою електроніки і транслювалися з динаміків. На стінах була рухлива візуалізація, що складалася в основному з простих графічних знаків, язичницьких піктограм та рун. Крім того, весь гурт мав розфарбовані рунами обличчя, а вокаліст – руни ще й на грудях, плечах і спині. Не буду стверджувати, але, можливо, деякі з них були татуюваннями. Соліст ревів, падав на підлогу і стрибав на радість тих, хто зібрався. Я пам'ятаю, як у першому ряду сиділа шалено красива дівчина, одягнена, як до опери, на кільканадцятисатиметрових білих шпильках і пила горілку прямо з пляшки. Гурт називався – якщо я не помиляюся, – "Future Primitives".
Кілька разів ми проходили біля пам'ятника Леніну. У той час в Україні статуї Леніна все ще були нормою, але це страшенно притягувало нашу увагу. У Польщі, останній пам'ятник вождю революції впав навесні 1990 року. Якось ми потрапили на радісну подію біля пам'ятника – навіть з відстані було видно миготливий вогонь, чути музику і спів. Коли ми наблизилися, побачили групу чорношкірих чоловіків і жінок, одягнених в традиційні костюми, які грали на барабанах і танцювати навколо палаючого вогнища. Досі я насилу можу пригадати іншу, настільки ж сюрреалістичну картину. Женя пояснила нам, що до розпаду Радянського Союзу до Луганська приїжджали студенти з соціалістичних країн Африки, які згодом ні за що не хотіли поверталися на батьківщину. Таким чином з’явилася майже тисячна діаспора чорношкірих, яка прагнула підтримувати свої африканські звичаї.
Одним із завдань, яке ми ставили перед собою, перш ніж приїхати в Луганськ, було створення муралу, що відсилатиме до нашого коміксу. Ми разом вирішили, що ця форма промоції буде несподіваною для жителів і допоможе відкрити дискусію на тему публічного простору. Але ми навіть не могли припустити, яким шоком для жителів та влади буде наш скромний захід. Тим часом до нас нарешті доїхав Миколай Рейс, і ми разом почали знайомитись з луганськими майстрами графіті. Одним із них був "Старт", чиє ім'я ми вже бачили чимало разів на дахах величезних багатоповерхівок – як у центрі, так і на околицях міста. Старт був в той час був явно захоплений досягненнями свого берлінського колеги, що підписувався псевдонім "Just". Подібно до останнього, Старт використовував тільки два кольори емульсійної фарби – чорний і жовтий, свої твори виконував валиком з акцентом на розмір. Літеру "Т" в своєму підписі стилізував під спрямовану вгору стрілку, що було, мабуть, спробою підкреслити схильність до малювання на висоті.
Місце для майбутньої роботи нам показав Ярослав Мінкін. То були круглі колони, що підтримують естакаду, яка веде до паркінгу перед залізничним вокзалом у Луганську. Це було не зовсім те, на що ми очікували, але варто визнати, що місце виглядало привабливо: стовпи були дуже високі, їх було багато і головне – в самому центрі міста. Після короткого обговорення ми вирішили помістити на кожен стовп зображення певного персонажа з коміксів. Ми використовували білу емульсійну фарбу і кілька спреїв, які організатори привезли аж з Києва. Ми встигли намалювати три або чотири постаті, включно з псом, як з'явилася поліція. Ми, як завжди, нічого не розуміли з дискусій, що тривали навколо нас, але про всяк випадок продовжували малювати. Озираючись на свій досвід у Польщі, я знаю, що краще закінчити, а потім дискутувати, аніж залишати незакінчену роботу. Люди зі СТАНу показали всі необхідні документи, тому міліція зникла за деякий час. Однак скоро з'явилася знову, цього разу в супроводі Відділу автошляхів та мостів.
За кілька хвилин навколо нас зібрався десяток людей, молодших і старших. Женя намагалася перекладати нам по ходу, тому знаю, що обговорення стосувалося не стільки формального дозволу, скільки відповіді на фундаментальне питання: «навіщо й кому це потрібно?». Молодь стверджувала, що потрібно, тоді як старші мешканці казали, що це абсолютно зайве, навіть шкідливе. Представники чергових державних інституцій, викликані на місце події, по черзі скасовували й повертали дозвіл на малювання. Це не особливо впливало на нашу роботу. Ніхто нас не чіпав, не погрожував. У мене склалося враження, що вся дискусія між українцями стосувалася не так нас, як певних загальних принципів. На моїх очах боролися традиція і сучасність. Радянський світ захищав себе від натиску західного світу. На щастя для нас, з самого початку наш проект документувала бельгійська журналістка, Тінус Кармер. Вона супроводжувала нас зі своїм обладнанням і під естакадою. Присутність іноземних журналістів бентежила навіть найпалкіших захисників сірого, радянського бетону. Покриті наклейками з прапором Європейського союзу камери виглядали настільки підозрілими, що в якийсь момент міська влада вислала свою власну знімальну групу, щоб – як пояснив оператор – зареєструвати свою версію подій. Роботу зупинив дощ, що просочувався через щілини в естакаді.
Наступного дня захисники чистого бетону організувалися краще. Ми не могли почати малювати до прибуття на місце якоїсь важливої персони з мерії – я вже не пам'ятаю, чи був це сам мер – яка люб'язно дозволила продовжити роботу. Цей важливий чиновник зробив з нами кілька пам'ятних фото, дав інтерв'ю журналістам з Брюсселя і поїхав геть на великий чорний машині, покинувши захисників незадоволених. Я не зрозумів до кінця, що насправді відбулося, але припускаю, що ми намалювали тоді перший і останній сучасний мурал в Луганську. Персонажі з нашого коміксу за твором Жадана – Гоша, Шура, Герман, Катя і її вівчарка Пахмутова – були там протягом усієї війни, і, ймовірно, досі там. Іноді я уявляв, як повз них проїздять бронетранспортери, що падають від ударів мінометів. Однак тоді, єдиний рев, який ми чули, долинав із тимчасової сцени, встановленої у Луганському авіаційному музеї, з якої гучно лунав голос Сергія Жадана та «Собак в космосі».
Однак Жадан не став топтати комікс. Понад те, привітав нас обох з Мартіном із успішною адаптацією. За кілька місяців він навіть показав наш комікс продюсеру як приклад розкадровки для можливої екранізації «Ворошиловграду». Ми пізніше зустрічалися ще двічі в Польщі. Цікаво, що польською мовою комікс так і не вийшов, а фани Жадана робили переклади на інші мови власними силами та розміщували піратські скани в Інтернеті
Відтоді я часто відвідую Україну – принаймні, двічі або тричі на рік. Найбільше буваю в Києві або Львові, хоча мені дуже сподобалося й в Ужгороді. І я часто запитую себе: де сьогодні є всі ті люди, яких я зустрів в Луганську? Що з ними сталося, коли війна постукала в їхні двері? Де зараз міліціонери з вокзалу, студенти з храму Святої Тетяни, покриті рунами музиканти, чорношкірі танцівники біля пам'ятника Леніну? Де тепер Старт, Настя, Олексій, Анна, Євген, Юлія і Женя, яка зникла з Facebook? Я погано читаю кирилицею, але мені здається, що жоден з них не залишився в Луганську. Чи Луганськ взагалі досі там є?
Артур Вабік – художник, куратор, письменник, дослідник народної культури, видавець коміксів та фантастичної літератури, автор арт-об’єктів у міському просторі.
Сторінка спогадів
Я називаю її “Янукона”. По правді сказати, вийшла вона сама по собі. Вона проявилася. Я їв цукерки. Зауважимо, “Світоч”. Коробка здалася мені схожою на оклад ікони, і я відразу все зрозумів: що мені потрібно роздрукувати, які мені потрібно купити камінчики для акваріума. Зазвичай я все роблю повільно: сьогодні куплю клей, завтра ножиці, післязавтра роздрукую, а потім вже і перегорить, але Янукона жадала бути втіленою. Її я зробив за день […]. З часом ікона запліснявіла. Відкрию велику таємницю, насправді це була не цвіль. Просто силікатний клей, що лежить в основі ікони, проступив і змінив колір. І став виглядати вкрай інфернально». Слава Бо про «Окрестный Ход»: «У Ході брала участь вже інша ікона, бо оригінал полетів геть і зламався під час виставки +/- 15. Забавна історія, але СБУ давило на мене і моїх близьких друзів шляхом погроз звільнення з роботи, щоб ми скасували Ходу. Нічого ми не скасували, і нікого не звільнили. Однією з цілей Ходи було перевірити ставлення народу до президента. Ми підходили до людей в районі Дураківки і Ринку, нічого не пояснюючи, просто показуючи ікону. Так ось люди плювали, крутили дулі. Ніхто не прикладався. А на наступний день я прокинувся знаменитим. У новинах мене називали іконописцем, в коментарях закликали повісити поряд з іконою. Загалом, іронії країна не зрозуміла.
Сторінка спогадів
Два роки перед початком війни були найбільш плідними, та й я їх найкраще пам'ятаю [вказує на голову, травмовану в полоні]. Ці роки для луганської культури були найяскравішими. Ми втомилися, нам набридло чекати, і ми вирішили створювати самі - концерти, фестивалі, інші заходи. Основна тенденція, думаю, в тому, що з "речі в собі" ми почали ставати "річчю на експорт". Ні, не в матеріальному плані. Ані я, ані мої друзі не збагатилися, але отримували пряники в моральному плані, самовдосконалювалися. Тенденція була на брендування і на набивання руки, ми вчилися організовувати, зацікавлювати публіку, розповідати про себе. Я впевнений, ми б розгойдали ситуацію. Ми завжди робили те, що подобалося нам, і не побоюся сказати, що нам вдалося створити свою атмосферу.
Ми, безумовно, не народилися з вакууму [...]. Після 2004 року були фестивалі, акції, були місця сили, де люди збиралися, випивали, обмінювалися думками. Але все це було епізодично, і тільки в останні роки стало перетворюватися на систему, позитивну масову тенденцію. Всі ці люди сьогодні не зникли, ні. Але тієї неповторної «луганської (прости господи, яке незручне слово) культури» не стало. Є люди, є проекти, епізодично розсипані по землі.
Сторінка спогадів
Луганськ був відрізаний від загальноукраїнського літературного контексту. Всі загальновідомі українські письменники стали відвідувати місто лише в другій половині нульових. Та й то, їхні візити не стали регулярними, і не сказати, щоб відбувалася якась комунікація. Але існувала і зворотна ізольованість, яка почала розсіюватися ближче до кінця нульових завдяки можливостям мережі інтернет. Спілкування в мережі дозволяло знайомитися з текстами українських письменників і знайомити Україну з творчістю луганчан. Мережа вписувала Луганськ у загальноукраїнський культурний простір, але ізольованість так до кінця й не усунулася.
Сторінка спогадів
В Луганську в цей період було близько чотирьох вищих навчальних закладів, що функціонували повністю в художній області, що є одним з найбільших показників по Україні. Плюс велика кількість іноземних студентів, якщо порівняти з Києвом. Вважаю, що культурний обмін та інтеграція зіграли свою роль.
Сторінка спогадів
Зберігалася дистанція між неформальною діяльністю, здійснюваною невеликим прошарком інтелігенції, і всіма іншими. Я б не сказав, що було масове вороже ставлення до цієї діяльності. Про неї просто не знали, оскільки вона існувала відокремлено. Часом проривалася в загальний контекст через скандали, конфлікти. Скандал для Луганська - момент найбільш плідної взаємодії між неформальною культурою і суспільством. Поки ж йшла систематична важлива робота, її ніхто не помічав.
Сторінка спогадів
Я б цей період [2004 - 2013] розбив на дві частини - до повторного приходу Партії регіонів до влади і після нього. Весь цей час паралельно функціонували офіційна культура, та, що називається «шароварщиною», повсякчасно підтримувана владою, і неформальна культура, спроби робити щось нове силами фондів і некомерційних організацій.
У Луганську намітилося суперечність після Помаранчевої революції. Місцева і центральна влада перебували в стані протистояння. Влада центральна підтримувала національну точку зору, а влада місцева (як би це смішно не було) - антинаціональну. Таким чином, неформальному руху було складно, тому що по обидва боки барикад знаходилися люди при владі, з якими не хотілося мати справи.
Після приходу Партії регіонів до влади, хоч як це парадоксально, все стало легше. Місцева влада стала владою центральною, сіючи антинаціональні ідеї повсюдно, і культурним діячам стало простіше визначитися зі своєю позицією. Ось так, під час подій на Донбасі ми побачили всю місцеву інтелігенцію (за малими винятками) і неформальних культурних діячів під національними прапорами. Вони заперечували ідеї «російської весни ». Повірте, для Європи це картина дивовижна, адже зазвичай неформальна культура і національні (державницькі) ідеї знаходяться по різні боки барикад.
Сторінка спогадів
На той час [2013 рік] ми підійшли до моменту, коли вже навчилися щось робити і могли впливати на суспільство. Важливо було мати якусь точку дотику з владою. Років через п'ять Луганськ був би таки іншим. Були б і ті люди, яким байдуже. Але, все одно, ситуація змінилася б.
Сторінка спогадів
Я вам відкрию один секрет, який я тут сформулював для себе. Ці яскраві, гарні акції, які роблять активні люди, відбуваються тоді, коли ці люди не мають підтримки. Ці акції можливі тоді, коли людина одна, або дві. Коли привернути увагу суспільства в інший спосіб неможливо. Це форма протесту, що показує невдоволення окремої людини.
Плоди всіх зусиль були помітні уже під час Євромайдану, коли вийшло понад 200 луганчан. Я думаю про те, що змінила акція зі спаленням членського квитка Спілки письменників, що змінила вона для громади? Покрутили біля скроні. Що змінили інші такі акції? У тому і справа, що вони не змінюють нічого, вони показують незадоволення однієї конкретної людини.
Я почав думати, що все, що ми робили, треба оцінювати з точки зору спроби змінити суспільство, оцю масу.
Якщо не брати культурні події, то для мене було шоком, коли один із божевільних, Морозов, чоловік уже у віці, на грантові гроші, коли незаконно підняли тарифи, замовив у місцевій типографії самозвал листівок. Листівки-інструкції, де потрібно платити, де ні: у ЖЕКах, автобусах, аптеках. Ці листівки були повсюди. І мені здається, тоді ця людина справді змінила ситуацію. У людей горіли очі, вони давали ці листівки перевізникам, в аптеках. Кожен другий з цими листівками…
Без цілі руху вперед, будь яка акція не має змісту.
Сторінка спогадів
Справді, частина суспільства завжди йде попереду. Але більшість, дев'яносто відсотків... Луганський менталітет був такий, сказати б, закапсульований. Скажуть вийти на мітинг - вийдемо, скажуть купити кульку - купимо.
Сторінка спогадів
2004 рік дав сильну поживу надіям. Ми вперше дізналися, що на Західній Україні живуть не людожери, а прекрасні люди, з якими ми можемо спілкуватись, налагоджувати зв'язки. Ми почали їздити одні до одних, в місті зазвучала українська мова, чого раніше не було.
Сторінка спогадів
Якщо говорити про культурні тенденції десятиліття 2004 - 2013 років, перш за все, я би виокремив протистояння між тим, що ми [літературне угрупування СТАН] називали тоді офіційною і не офіційною культурами. Поясню, що ми вкладали у ці терміни. Офіційною культурою називали тут суму культурних закладів, які дістались нам з радянського часу. Це спілки письменників, які, так би мовити, були для нас як "літературних людей" опонентами. Це національна спілка письменників, луганський відділ (об’єднувала російськомовних та україномовних письменників) і міжрегіональна спілка письменників, яка об’єднувала переважно російськомовних.
Приблизно така ж ситуація склалася в інших сферах: у художній культурі, музичному мистецтві – скрізь існував офіціоз, який працював за якимись напрацьованими радянськими моделями, яким опікувалася і який підтримувала влада. Відповідно, якщо з’являлись якісь меценати, то вони вкладали кошти в основному в цю культуру. І що найбільш сумно, більшість жителів Луганська також сприймали цю культуру як єдину, що існувала в нашому місті. Часто «плювались» на неї, вважали її застарілою, нудною, але попри це вважали «ось, у нас тут культура: театр, філармонія, спілка письменників тощо, – оце і є наше культурне життя».
Протягом цього періоду починають визрівати нові явища у всіх сферах культури Луганська. В силу певних факторів ця неофіційна культура була здебільшого молодіжною. Складався своєрідний віковий конфлікт між батьками і дітьми: старше покоління трималось офіційної культури, молодше зазвичай підтримувало неофіційну. Звичайно, це все відносно, бо минуло десять років, і ті, хто були молодими на початку, до кінця десятиліття значно подорослішали. Тому цей конфлікт лиш спочатку був віковим, а потім став просто ціннісним. Молоді люди прагнули реформувати культурне життя в місті, зробити його більш європейським, більш українським, більш прогресивним; дотримувались сучасних, нормальних стандартів культурного життя. Це основний конфлікт, над вирішенням якого ми бились.
Спочатку - якщо говорити про організацію СТАН, яка була безпосереднім учасником цього процесу - все починалося як певна форма епатажу, літературної гри. На початку шляху ми були дуже молодими, нам здавалось, що епатувати дідусів зі Спілки письменників - дуже круто і прогресивно. Потім ми почали інституціоналізувати нашу роботу. Від заперечення ми прийшли до створення, тобто почали проводити якісь продуктивні акції [...]
Напередодні катастрофи ми перейшли до системного реформування культурного життя. Була створена ціла коаліція громадських організацій, які працювали у сфері культури. Це люди, які пройшли це десятиліття, які уособлювали неофіційну культуру. Молоді бунтарі до 2013 року стали лідерами громадських організацій, головними редакторами газет, вже реалізувались певною мірою в житті. І відповідно вони уже мали якийсь системний підхід. Ці люди навчались, побачили як влаштоване культурне життя в інших містах України, в інших державах і з висоти досвіду та знань почали щось робити в Луганську. Було створено альтернативну концепцію розвитку культури в місті і, власне, це була коаліція громадських організацій, до якої нарешті навіть почала дослухатись влада. А потім відбулось те, що відбулось.