Film by Sergey Gogolev where he at the same time combines the role of a director, producer, sponsor, made montage.
«The first conceptual entrance of STAN on the literary stage had been the poetry album «Take-over». The idea of the book now seems a bit doubtful. It was left-radical or even anarchist book.
Authors: Serhiy Zhadan, Olena Zaslavska, Yaroslav Minkin, Oleksandr Sihida, Lyuba Yakymchuk, Andrey Radionov (Russia).
The book has been published as a part of a project against gender violence in Ukraine. There was a collection of poems from 7 Ukrainian poetesses on the subject of gender specific violence.
Social poetry anthology has been published as part of the “Anaesthesia” campaign in support of palliative care (supported by International Renaissance Foundation).
Research projects aimed at analysis of the cultural situation in Luhansk and defining possible directions of cultural development of the city.
The book was published by the “Virtual Reality” Publishing House. It presents the speculative, controversial and scandalous view on the Ukrainian literature authorclassic Taras Shevchenko.
Theatre performance «Oscar and a Pink Lady» has been staged at the Luhansk Puppet Theatre based on the story by Eric Emmanuel Schmitt. Although it was a puppet theatre, there were actors on stage.
Pavlo Morozov staged a solo performance in the Foyer Theatre. The performance has provoked live and bright images.
Стеґереску Тудор Іон, художник
Поетеса Олена Заславська
Будинок творчої інтелігенції «Светлица»
Фотограф Євген Степанець
Дядя Джо, він же Андрій Єрмолов, музикант
Поетична збірка Анатолія Грибанова «Нарисна геометрія міста»
Гурт «SinTeZ»
Центр аудіовізуальних мистецтв «Луганда-хаус»
Page of memories
У 2004 – 2005 роках активно функціонував клуб “Болгарка”. Це місце, де проводилося все підряд. Клуб називався також “200/30”. Наскільки мені відомо, він був збудований у в 1995 – 1996 році місцевим авторитетом Доброславським. Його вбили у 1997 році. В цьому клубі було щось на зразок кабака для “бандосів”, і в 2001 – 2002 там проводилися різні музичні концерти, а в 2003 буддисти почали робити там якісь акції. У 2004 динаміка тривала. Тоді саме завершувався період, коли всі сейшни проводилися в ДК (будинках культури), люди починали шукати якісь комерційні клуби та інші місця. “Болгарка” була одним із таких місць.
Не було відчуття, що ми – такі панки і хіпани, що ми проти системи. Всі стали модними, намагалися, наприклад, закосити під гурт KORN в музичному плані. Наприкінці 90-х для будь-якого великого міста було властиве використання радянської інфраструктури – будинків культури. Субкультурне життя розгорталося довкола того, щоб прийти до когось на репетицію – це вважалося крутим. З кимось знайомитися на реп-точці, залишатися, бухати, йти разом додому – такого плану, доволі скромно. Клуб, куди б усі приходили послухати адекватну живу музику, – це була фантастика для тих часів. Всі тусили на квартирах, спілкувалися. Інтернету ще не було, та й комп’ютерів теж. Зібратися й послухати вінілову платівку чи компакт-диск без того, щоб зануритися в соцмережі – це було характерним проведенням часу. Та й сам концерт як своєрідна форма соціального життя: знайомства, розборки, обмін думками.
Page of memories
В Луганську була одна галерея, де виставлялися члени Спілки художників. Я вчасно зрозумів, що у місті – замкнене художнє коло. Провінційне місто, де в 90-ті щось існувало, а далі все, що відбувалося, було для тусовки, не мало суспільного резонансу. Все – спонтанно, емоційно, для друзів, але ж це не є метою мистецтва. Я від початку мав радикальний погляд: або робити мистецтво, або не робити.
Я належу до того табору, який вважає, що культурне життя в Луганську було не зовсім можливе. По-перше, мешканці – люди, які десятиліттями мали совкове сприйняття світу. Переробити й виправити це за п’ять років неможливо. Вони б ніколи не пішли на такі виставки. А робити весь час для друзів – для чого, який сенс?
У 90-х роках було більше локацій, а у 2000-х туди вже припинили пускати художників без грошей. Власники зрозуміли, що треба заробляти. Проте, відкрився клуб «Донбас». Це була перша місцина, де виступи були не на рівні затрапезного рок-сейшну.
Помаранчева революція вплинула мінімально на культурну ситуацію. Вона вплинула на окремих людей. Зокрема, для мене це була важлива подія. Причетність до цієї теми, коли є друзі, які з тобою… Зрозуміло, що більшість луганчан була за Регіони і всю ту потолоч. Це було небезпечно. Вдягаєш помаранчеву куртку – і побити могли. [...] Звісно, ми були, якначе білі ворони, але був кайф відчувати себе проти всіх.
Середовище в Луганську було гнітюче, давило. Я розумів, що треба їхати, але луганчани дуже ліниві, тяжіють до комфорту («є робота, квартира»…). Проте, така ситуація замикає людину в собі. Здатна мислити людина замикається у своєму світі, продукує деколи вдалі речі. Мені було комфортно в Луганську, були друзі, але підсвідомо тягнуло поїхати. Заважав страх, лінь, - такий провінційний підхід.
Page of memories
Нам подобалося привертати увагу до літератури, робити несподівані акції. Це була альтернативна сучасна місцева література, особливо у порівнянні з тим, що робила луганська спілка письменників. У якийсь момент ми перестали варитися у власному соку та почали їздити на різні українські фестивалі, спілкуватися іншими письменниками. Було важливо бачити, що нового з’являється в українській літературі.
Нам подобалося робити перформенси, у яких література – не лише друкований текст, а усний жанр. Я зараз так дивлюся на поезію – як на усний жанр, що живе тут і тепер, а не в книжках. І нам весело і класно було всім разом щось придумувати, щось робити, тому що це була компанія друзів, однодумців. Основними натхненниками були Ярослав Мінкін, Костянтин Скоркін та Олена Заславська, яка пізніше вийшла зі СТАНу через інакші політичні погляди, наскільки я чула.
Page of memories
У 2012 році «Фонд Ріната Ахметова» оголосив програму «Динамічний музей». Я мав чітку установку на те, щоб подати проект від Луганського обласного краєзнавчого музею, де працював у 2011 – 2014 роках, на участь у ній.
Проект «Разгерметизация музейного универсума» я розглядав як підготовку до реалізації серйозного міждисциплінарного проекту. Тоді, у 2013 році не вийшло втілити все, що я хотів – я планував ще якісь майстер-класи, підключати художників… Але інертність та частково незнання того, що існують інші форми художньої активності, окрім виставки та банальної експозиції своїх робіт, заважали місцевій художній спільноті повноцінно використати цей шанс інтервенції в експозиційний простір музею. Було важко пояснити людям, що я хочу від них. Напевно, я сам не дуже добре розумів.
На відкритті було багато людей, на закриття зібралася професійна публіка, і я вважаю, цю ідею своїм невеличким досягненням: вдалося для обговорення підсумків зібрати музейних представників та представників активного художнього середовища Луганська. Відбувся певний діалог, хоча, звісно, кожен говорив переважно своє. Адміністрація музею була зацікавлена в тому, щоб включити кілька робіт в експозицію. Я не пригадаю, щоб до 2012 року в Україні були подібні проекти з нехудожніми музеями. Я орієнтувався на приклади проектів російських художників Арсенія Жиляєва та Міхаїла Толмачова, а також на європейську та американську музеологічну практику.
Page of memories
Мені здається, діяльність СТАНу була трохи агресивною для суспільства Луганська. Особливо для тих, хто нічим не цікавився. Не всі читали сучасні книги і не всі розуміли, що відбувалося в культурному контексті тоді, та й зараз не всі розуміють. Звісно, то були проблеми невеликого індустріального міста, де люди думали про гроші, про те, що немає роботи й невідомо, що буде завтра. Їм зовсім не до поезії. Тут треба брати навпаки. Якщо в Петербурзі, наприклад, який уже є культурним містом, станеться якась катастрофа з людиною, яка навчена читати, вона продовжуватиме читати книжки. В Луганську так не відбувалося.
Для мене завжди було дивним, що в Луганську є люди, які дивляться якісь сучасні фільми, які розуміють мистецтво.
Page of memories
Головна неформальна тусівка Луганська збиралася на Площі героїв ВОВ, вона ж – площа Великої Вітчизняної Війни або «Огурец», тому що в центрі площі стояла висока стелла, на якій пізніше укріпили фігуру типу матері-батьківщини. Це місце називали просто «фак». Довкола були лавочки й на них зазвичай збиралися різні неформали: хіпі, панки, рольовики.
Коли ми хотіли зібратися рольовою компанією, найчастіше йшли на так зване «Пепелище», воно ж – «Пиплище». Це яр, який перетинає вулиця Ломоносова. Ми там тренувалися на мечах, розпалювали вогнища, просто спілкувалися. Різні луганські рольовики проходили через Пепелище.
У 2004 році нас було понад 50 осіб-рольовиків, які вже розбилися на різні компанії. Одні займалися більше фехтуванням, інші їздили на ігри. У нас була ельфійська команда, ми вчили ельфійські мови. Я була її неформальним лідером. Я читала тексти Толкієна, вивчала мови, перекладала, співала цими мовами. Навіть записала два домашніх альбоми. Один з них – у домашній студії братів Золотухіних, зараз вони є авторами гімну «ЛНР».
Рольова тусівка була замкнена на собі, люди мало виїздили з міста. Переважно варилися у власному сокові. А коли розділилися на клуби, то взагалі припинили між собою спілкуватися. Але були дуже талановиті люди. Наприклад, Комісар, він же – Олексій Книш. Він придумав цілий фентезі-світ, за яким проводив ігри, я такого ніде більше не бачила.
Page of memories
Ми започаткували кіноклуб у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Мені допомагали друзі, в університеті — це Іван Іванов, а зовні — друзі з творчого об’єднання СТАН та симпатики кіноклубу, які приносили фільми. Ми показували арт-хаус, ті фільми, які хтось із нас бачив, і які нам подобалися. Зазвичай їх можна було знайти в інтернеті й подивитися вдома, але на самоті це не так цікаво. Окрім того, після показів відбувалося обговорення. Перший перегляд відбувся, здається, у 2007 році, точно не пригадаю, в актовій залі університету, на якомусь малому екрані, чи не по телевізору! А потім нам уже надали кращі технічні можливості для перегляду.
Одними із перших фільмів були «Танцююча в темряві» і «Доґвіль». На перші покази приходило небагато, десять-п’ятнадцять осіб. Це були студенти, але не тільки ЛНУ ім. Шевченка, а й університету Даля. Вони дізнавалися про покази з соцмережі Vkontakte, бо фейсбуку тоді ще в Україні фактично не було, а також через оголошення, які вішали на факультетах. Адміністрації було байдуже, що саме ми дивимося, тому вони не вмішувалися в програму. Вони дивилися на це, як на гурток за інтересами, давали ключі — та й усе.
Здається, цей кіноклуб був поштовхом до створення кінофестивалю «32 травня» у Луганську.
Page of memories
До останнього я була впевнена, що в Луганську я була вперше (і наразі востаннє) у 2010 році, хоча насправді це був 2012 рік. Здається що значно більше часу минуло з тих пір. Центр культурного менедженту розпочав проект з культурного мапування міст і Луганськ був одним із міст-учасників проекту. Власне кожне із 7-ми міст вирізнялось абсолютно відмінним культурним контекстом і мені як координаторці та менторці проекту було важливо познайомитися з місцевими активістами та краще зрозуміти культурний ландшафт. Водночас, це була хороша можливість презентувати програму резиденцій Української мережі культури.
Я їхала без особливих уявлень, не мала певного образу міста. Але в цікавий спосіб, перше стійке враження сформувала саме дорога до Луганська. Здається подорож тривала 17 годин. Період дороги й розуміння, що потрібна майже доба, щоб дістатися зі Львова до Луганська – це було дуже фізичне враження про відстані в Україні. Якби я їхала стільки ж часу в західному напрямку, то була б вже мабуть десь в Німеччині, а за відсутності кордонів можливо і в Нідерландах. Я розуміла, що яким би не був Луганськ він просто мусів бути геть іншим аніж місто в якому я виросла. Адже за вікном потяга я бачила зовсім інший ландафт, інші фактури, інші кольори.
Програма в Луганську була дуже насичена. Ярослав Мінкін зустрів мене на вокзалі, я залишила речі в готелі і ми одразу ж поїхали на зустріч з місцевою культурною спільнотою. Формат зустрічі був дуже офіційним. Ми сиділи в президіумі: Ярослав Мінкін, Олександр Сігіда, Костя Скоркін і я. Спершу я коротко презентувала ідею створення Української мережі культури та можливості які вона пропонує для менеджерів культури, а згодом відбулась модерована дискусія про культурний контекст Луганська і його перспективи. Тон зустрічі був контрасним, більш офіційним, у порівнянні з тим, як схожі події відбувались у Львові.
Презентацію я зробила українською і хоч це не викликало ніяких заперечень, я відчувала певну дистанцію повязану з мовою. Відтак зазначила, що так мені буде комфортніше спілкуватися, але що це не є жодною політичною позицією, і за потреби можу перейти на російську (з галицьким акцентом). Але потреби не виникло.
За час цього короткого візиту я мала нагоду спостерігати за тим, як працює СТАН в Луганську. Вони систематично працювали над формуванням свого іміджу та будували довіру громади до того, що роблять. І саме тому було так важливо, щоб зустріч була офіційною. Це була певна організаційна стратегія: паралельно до більш провокативної діяльності вони пробували побудувати більш довірливі стосунки з іншими ключовими гравцями Луганська. І на мій погляд робили це дуже успішно.
До речі, неформальний Луганськ я також досвідчила. Наступного дня спільну вечерю ми готували на квартирі у когось із учасників СТАНу. І там зібралась вся чи принаймі значна частина альтернативної тусовки. Для розуміння місцевого контексту ця вечеря була не менш важливою ніж офіційна зустріч напередодні.
Мало не забула найголовнішого (сміється). На завершення мого візиту я отримала від Олександра Сігіди, поета і одного із засновників СТАНу, посвідчення, що мене теж приймають у СТАНівці. Це було таке посвідчення, як у радянські часи, такі паперово-пластмасові розкладки, всередині – печатка. Я дуже пишаюсь ним, оригінал цього посвідчення і досі зберігається в мене вдома. Сігіда вручив мені його в столовці: підписав й потиснув мені руку. Було двояке відчуття: не було зрозуміло, чи це перформанс, чи сентиментальний жест. Я відчула себе VIP персоною. І в цьому була навіть якась доля правди, оскільки на той час Луганськ не був особливо популярним місцем призначення. Тому це було дуже зворушливо, трохи перформативно і водночас дуже серйозно – все разом.
Слухаю себе і розумію, що протягом нашої розмови часто порівнюю Львів і Луганськ як певні дві протилежності. Думаю це хибний спосіб розказувати про місто, але це мабуть один із форматів як архівуються спогади, на порівнянні та протиставленні.
В кожному разі одне із протиставлень для мене залишається актуальним і сьогодні. Після приїзду до Львова я зрозуміла – і з Ярославом Мінкіним ми часто до цього повертались, – що Луганськ є містом дії, від ідеї до дії – один крок. Це те, чого мене навчило і місто і СТАНівці.
З культурних ініціатив Луганська СТАН – це єдина організація, яку я знала тоді, і яку знаю зараз. Із жодною з тих організацій, які прийшли на презентацію, протягом наступних кількох років ми не перетиналися.
Це суб’єктивне судження, але мені здається, що культурний Луганськ значною мірою відбулася саме завдяки СТАНу. Вони досліджували, формували і водночас подразнювали (triggered) міську ідентичність, і якби не війна то Луганськ точно зайняв би свою неповторну нішу на культурній мапі України. Тізером цього процесу став фестиваль Aртодром. Літературні слеми та виступи музичних гуртів під відкритим небом на фоні літаків – це високоєвропейська картинка. Яскрава і вражаюча!
Page of memories
В Луганську потрібно було постаратися, аби знайти щось цікаве, щоб кудись піти. Іноді справді нічого не було – могли бути вихідні, коли в місті не відбувалося нічого, ні виставок, ні вечірок.
Мені дуже жаль, що ніхто чи майже ніхто з вихідців з Луганська не говорить про своє походження, про те звідки вони. Я знаю багатьох цих людей. і лише одиниці говорять «так, я луганчанин, я виріс у цьому місті». Можливо, для людей це нічого не значить. Можливо, тому, що Луганськ нічого не давав. Там було важко, наприклад, займатися образотворчим мистецтвом, фотографією чи чимось іншим, не маючи тусовки, друзів.
Page of memories
Я пам’ятаю, що там можна було замовити манну кашу з вареньком. Мене це дуже тішило! У 2009 році вийшла моя книжка «, як МОДА», і я презентувала її в «Донбасі». Це було тісне кафе, і коли в закладі було чоловік двадцять, уже не було місця. А влітку 2011 ми з Марком Токарем грали в «Донбасі» музично-поетичний проект «Донбас і контрабас» (але вже в іншому просторі, бо на літо кафе переносилося на відкритий майданчик). Знайшли нам якийсь нездалий контрабас, який, здається, належав власнику цього кафе. Але нічого, якось зіграли. На Донбасі ніколи не буває легко, і з інструментами теж.
Page of memories
Якщо говорити про культурні тенденції десятиліття 2004 - 2013 років, перш за все, я би виокремив протистояння між тим, що ми [літературне угрупування СТАН] називали тоді офіційною і не офіційною культурами. Поясню, що ми вкладали у ці терміни. Офіційною культурою називали тут суму культурних закладів, які дістались нам з радянського часу. Це спілки письменників, які, так би мовити, були для нас як "літературних людей" опонентами. Це національна спілка письменників, луганський відділ (об’єднувала російськомовних та україномовних письменників) і міжрегіональна спілка письменників, яка об’єднувала переважно російськомовних.
Приблизно така ж ситуація склалася в інших сферах: у художній культурі, музичному мистецтві – скрізь існував офіціоз, який працював за якимись напрацьованими радянськими моделями, яким опікувалася і який підтримувала влада. Відповідно, якщо з’являлись якісь меценати, то вони вкладали кошти в основному в цю культуру. І що найбільш сумно, більшість жителів Луганська також сприймали цю культуру як єдину, що існувала в нашому місті. Часто «плювались» на неї, вважали її застарілою, нудною, але попри це вважали «ось, у нас тут культура: театр, філармонія, спілка письменників тощо, – оце і є наше культурне життя».
Протягом цього періоду починають визрівати нові явища у всіх сферах культури Луганська. В силу певних факторів ця неофіційна культура була здебільшого молодіжною. Складався своєрідний віковий конфлікт між батьками і дітьми: старше покоління трималось офіційної культури, молодше зазвичай підтримувало неофіційну. Звичайно, це все відносно, бо минуло десять років, і ті, хто були молодими на початку, до кінця десятиліття значно подорослішали. Тому цей конфлікт лиш спочатку був віковим, а потім став просто ціннісним. Молоді люди прагнули реформувати культурне життя в місті, зробити його більш європейським, більш українським, більш прогресивним; дотримувались сучасних, нормальних стандартів культурного життя. Це основний конфлікт, над вирішенням якого ми бились.
Спочатку - якщо говорити про організацію СТАН, яка була безпосереднім учасником цього процесу - все починалося як певна форма епатажу, літературної гри. На початку шляху ми були дуже молодими, нам здавалось, що епатувати дідусів зі Спілки письменників - дуже круто і прогресивно. Потім ми почали інституціоналізувати нашу роботу. Від заперечення ми прийшли до створення, тобто почали проводити якісь продуктивні акції [...]
Напередодні катастрофи ми перейшли до системного реформування культурного життя. Була створена ціла коаліція громадських організацій, які працювали у сфері культури. Це люди, які пройшли це десятиліття, які уособлювали неофіційну культуру. Молоді бунтарі до 2013 року стали лідерами громадських організацій, головними редакторами газет, вже реалізувались певною мірою в житті. І відповідно вони уже мали якийсь системний підхід. Ці люди навчались, побачили як влаштоване культурне життя в інших містах України, в інших державах і з висоти досвіду та знань почали щось робити в Луганську. Було створено альтернативну концепцію розвитку культури в місті і, власне, це була коаліція громадських організацій, до якої нарешті навіть почала дослухатись влада. А потім відбулось те, що відбулось.
Page of memories
Якщо гооврити про те, що було поштовхом, то сама пострадянська культурна атмосфера, суперечка зі спадком тоталітаризму, який був характерним для всіх пострадянських держав – ось що закладало філософію нашої діяльності. Зрозуміло було, як ми уже не хочемо жити. Оце старе, погане, тоталітарне, яке продовжувала експлуатувати влада, – це ми категорично відкидали.
Якщо брати політичні події в державі, то, звичайно, каталізатором були події 2004 року. Помаранчева революція дала імпульс громадській активності у всій державі, зокрема й у Луганську. Луганськ не можна порівняти з іншими містами України – з Києвом, Львовом, де почалися кардинальні зміни, які тривають досі. У Луганську ці процеси були слабшими, але були, і про це потрібно пам’ятати.
У 2004 році багато представників неофіційної культури підтримали Помаранчеву революцію, не дуже популярну серед більшості жителів Луганська. Це була перша школа громадської активності, в подальшому поєднання досвіду мирного протесту і прийомів сучасного мистецтва, які використовувались в рамках протистояння владі