Спогади

Історія і культура вздовж трамвайної колії в районі "3 кілометру". Місце концентрації спогадів і предметів, як спонтанний музейпросто неба. І не важливо, яка погода на вихідних, бо люди, котрі вигортають на продаж своє пережите, не дивляться на сьогоднішній день, а розглядають сяючи далі через досвід минулого

Буквально перед війною наш знайомий Дмитро Снєгірьов відкрив книгарню-кав'ярню. Я і Петро Малійов йому допомагали. Там були всі українські книжки, гарна бібліотека, а також сувеніри на українську тему. У книгарні планувалося організовувати зустрічі з українськими письменниками. Ми з друзями приходили час від часу до книгарні, розмовляли українською. Пригадую, я була на зустрічі з письменником Станіславом Федорчуком, з Донецька, який презентував свою книжку. Книгарня пропрацювала недовго. Підняли оренду і їй довелося з'їхати з торгівельного центру.

«Звичайно, це побутовий расизм. Ми [PRAVO. Berlin Group for Human Rights in Ukraine] долучилися до київських, луганських та кримських правозахисників, які взялися за цю справу. Це була перша в Європі справа, коли жертву расистського нападу хотіли посадити довічно за сфабрикованим звинуваченням. Я тоді навіть їздила в Луганськ, відвідувала судові засідання – це був справжній фарс. Мама одного з тих, хто побив Фемі, працювала в луганській поліції, сиділа позаду сина й підказувала, як відповідати на суді. Це нагадувало кам’яний вік»

Восени 2011 року я отримав лист від Еви Губар із запитанням, чи хотів би я написати сценарій на основі роману українського письменника Сергія Жадана. Мушу чесно визнати: про Жадана я навіть ніколи не чув, а сучасна українська література була для мене terra incognita. Однак у мене був багаторічний досвід роботи видавцем і редактором коміксів у Польщі, тому я подумав, що впораюся і з цим завданням. Тоді я вперше почув два різні слова, які означають одне й те ж – Ворошиловград і Луганськ. У січні 2012 року я отримав робочий переклад роману Жадана від Михаїла Петрика, який власне допрацьовував текст для видавництва «Czarne». Прочитав його відразу, і зрозумів, за що взявся. Як, чорт забирай, 300-сторінковий роман, повний різноманітних персонажів і сюжетів, помістити на 30 сторінках коміксу?
Пам’ятаю, що переважно креслив. Минали дні, випадали цілі сцени і навіть розділи, зокрема, матч з газовиками. Нарешті впхав на 30 сторінок усі ті поля перезрілої кукурудзи, поіржавілі жигульки, фасади, з яких облазить штукатурка, і навіть телевежу й німецьку вівчарку, яка називалася Пахмутова. Там, де вдавалося, я копіював діалоги в Жадана, але для збереження загального змісту мусив їх трохи дописати. Щоразу уявляв собі Жадана, фото якого я знайшов десь в інтернеті, як він, скажений, скаче під акомпанемент «Собак в космосі» по надрукованому коміксу. Повний переклад діалогів українською зробив мій приятель, літературознавець і поет Андрій Бондар. Так «Ворошиловград» пройшов коло – з написаного українською роману, через сценарій польською до коміксу українською.
Наприкінці лютого сценарій був готовий, і розпочались пошуки карикатуриста. Оскільки прем’єра коміксу та виїзд до Луганська були заплановані на середину травня, ми мали реальну проблему з тим, аби знайти художника, який би взявся за це в такий короткий термін. На щастя, кілька місяців перед тим я познайомився з фантастичним ілюстратором з Любліна Мартіном Сурмою, який на той час навчався в кіношколі в Лодзі. Мартін накинувся на мій текст і намалював комікс у швидкісному темпі. Він увів при цьому у сценарій багато цікавих рішень, що зробило історію яснішою. А персонажі повністю перевершили всі мої очікування. Постпродакшн альбому припав на час нашої поїздки в Україну, тож перекладені Бондарем діалоги вставляв у комікс брат Мартіна, який і врятував тоді нашу шкуру.
14 травня ми чекали на літак в аеропорту ім. Шопена у Варшаві. Нас мало бути троє, але вуличний художник Міколай Рейс спізнився, і ми полетіли вдвох. Враження від посадки в Донецькому аеропорту Мартін проілюстрував на окремій картинці. Особисто мені запам’яталася одна річ: це був перший день роботи нового терміналу аеропорту в Донецьку, розбудованого з нагоди майбутнього Євро-2012. Пам'ятаю, як ми були здивовані сучасно обладнаною будівлею, що пахла новизною та блищала чистотою. Цей спогад супроводжував мене у 2014 – 2015 роках, коли я дивився по телевізору і через інтернет нескінченну боротьбу за аеропорт. Фотографії з фронту, як листівки з далеких країн, – не зачіпають нас глибоко, доки не стосуються місць, де ми бували особисто.
З аеропорту в Донецьку ми поїхали прямо до Луганська. Не мали часу подивитися Донецьк, про що я досі шкодую. З польським паспортом я, мабуть, не в’їду до так званої Донецької Народної Республіки. Ймовірно, навіть не намагатимуся. Я дуже добре пам'ятаю дівчинку, яка забрала нас з аеропорту, хоча не можу згадати її імені. Перша з довгого списку людей, чия подальша доля мені геть невідома. Я сподіваюся, що вона змогла безпечно виїхати. Але тоді я думав про зовсім інше. Через бокове вікно маршрутки нас з Мартіном тішило весняне сонце. Ми їхали сюрреалістично прямими дорогами через океан кукурудзяних полів, над яким час від часу височіли темні силуети газових вишок. Обидва не приховували піднесення – ніхто з нас ніколи не був так далеко на сході. Мартін не міг надивуватися тим, як добре йому вдалося відобразити пейзаж Донбасу в обкладинці нашого коміксу.
З вокзалу в Луганську нас забрали наші подруги з Польщі в супроводі активістів з місцевого об'єднання «СТАН». Від радості, що ми нарешті на місці, ми з Мартіном вирішили зробити те, що всі поляки роблять у такій ситуації – випити по чарчині. І здається, ніхто не здивувався, коли ми замовили по двісті в одній із забігайлівок, які оточували вокзал. Хтось навіть побажав нам здоров'я, в той час як інша колега хвилювалася, чи ми не осліпнемо. Тільки лиш ми відклали пластикові стакани, перед нами виросли два молоді міліціонери, у фуражах діаметру велосипедних коліс. Як виявилося, можна продавати і купувати, але вживати алкоголь у публічному місці не можна. У той же час у мене склалося враження, що це швидше виняток з правила, який було зроблено виключно для нас, коли вже ми трапились під руку. Повіяло страхом, на мить ми замислилися, чи показувати свої паспорти – зрештою, багато чули про те, що потім їх важко повернути. На щастя, нас врятували колєжанки з об’єднання «СТАН», які швидко пояснили українською, що "художники з Польщі" нічого не розуміють, перепрошують, і що за мить нас тут не буде. Таким було наше знайомство з Луганськом.
Пізніше наші проблеми з комунікацією давали лише комічний ефект. Частина людей, яких ми зустріли в Луганську, трохи розуміли польську, а ми – трохи російську, але найчастіше виручала мова жестів. Апогеєм став візит до студії місцевого приватного телебачення, де на питання, що ставили нам російською мовою, ми відповідали англійською. В результаті, ми не розуміли питань, а ведучий – відповідей. Ті кілька днів нашим гідом і перекладачкою була безцінна Женя Панфілова, яка чудово володіла англійською і, про всяк випадок, французькою. Без неї ми б навіть не могли визначити, де знаходимось, не кажучи про майстер-класи зі створення коміксів. Вони пройшли дуже добре, що засвідчують комікси, реалізовані учасниками воркшопів. Також ми взяли участь в офіційній дискусії про культуру Луганська, хоча досі не знаємо, чого саме вона стосувалася.
Центральною фігурою художнього та літературного середовища Луганська був Ярослав Мінкін, поет і голова угрупування «СТАН», який був співвидавцем нашого коміксу. Власне, саме на запрошення «СТАНу», але за гроші Польського інституту в Києві, ми приїхали до Луганська. В штаб-квартирі організації регулярно відбувалися авторські зустрічі, поетичні читання та обговорення. Одного вечора нас запросили на показ фільму «Tatarak» Анджея Вайди. Фільм демонстрували з проектора, з російськими субтитрами, а після перегляду розпочалася бурхлива дискусія. Ми, звісно, нічого не зрозуміли, але Боже мій, як прекрасно сперечалися ці люди! З яким завзяттям у голосі висловлювали свої погляди на фільм, який у Польщі вважався загалом нудним. Цілком недоречно. Тієї ночі я зрозумів, наскільки глибоко наші східні сусіди зачаровані польською культурою, яка нам дуже часто здається мало привабливою.
Тим часом Луганськ продовжував дивувати нас. З району, де ми жили, до Палацу культури ім. Леніна ходили вулицею Оборонною. На середині шляху ми проходили комплекс будівель університету імені Тараса Шевченка. Якось вирішили зайти до університетського містечка, щоб подивитися на академічне життя. На траві перед одним з будинків, сиділи або лежали студенти, насолоджуючись травневим сонцем. Довкола були розкидані книжки і конспекти, чути було гомін. Атмосферу пікніка перервав звук дзвонів з храму Святої мучениці Тетяни. Ще раніше я зауважив, що невеликий храм розташований на території кампусу, а потім з що далі, то більшим здивуванням спостерігав, як студенти заходили всередину. Церква на території університету не вкладалася в моє уявлення про співвідношення релігії і науки. З цікавості ми пішли в напрямку храму. Навколо невеликої синьої будівлі, вкритої золотим куполом, був своєрідний лапідарій – невеликий парк, заповнений вапняковими плитами, обелісками і примітивними скульптурами. Женя пояснила мені: «Це язичницькі божества, привезені сюди з цілої округи. Деякі з них мають понад тисячу років. Біля стоп божків горіли свічки, лежали блискучі монети і свіжі, жирні млинці».
Від такого шлюбу науки, церкви і язичництва мені запаморочилося в голові. Я зрозумів, що тут все справді так, як у в романах Жадана. Те, що перед виїздом з Польщі здавалося мені бурхливою уявою письменника, відкрилося у всій повноті. Донбас є євразійською мішаниною первісних кочових культур, православ’я, соціалізму і дикого капіталізму. Історія, релігія і сучасність тут поєднуються в несподіваних конфігураціях. Одного вечора нас запросили на концерт електронної музики. В принципі, на всі схожі запрошення ми відповідали ствердно – власне для цього ми приїхали до Луганська; щоб якомога більше побачити, дізнатися, і, можливо, – якщо пощастить – зрозуміти щось із цього. Концерт відбувався в якомусь музеї чи мавзолеї. Я тільки пам'ятаю, що перед входом стояв невеликій, ніби одномісний, танк, а всередині висіли великі кришталеві люстри. Стіни обшарпаного холу були вкриті великими барельєфами і мозаїками – звична річ в радянських громадських будівлях. У мене склалося враження, що то були зображення космонавтів, зокрема Гагаріна, а також ракети і супутники. Надворі вже було темно, але я пам'ятаю, що перед входом “кружляла” пляшка горілки, яка ми осушили перед тим, як нас проковтнуло світло.
Нас повели на перший поверх, потім вниз вузьким коридором, через великий порожній зал, потім знову сходами, поки ми не прийшли до наповненої людьми зали, також покритої барельєфами. Колектив саме налаштовувався, принаймні видавав тривожні звуки. Незабаром вони стали сильнішими, і стало ясно, що концерт вже йде повним ходом. Музиканти грали щось на кшталт фольку, на традиційних українських інструментах, струнних та духових, які потім в режимі реального часу перетворювались за допомогою електроніки і транслювалися з динаміків. На стінах була рухлива візуалізація, що складалася в основному з простих графічних знаків, язичницьких піктограм та рун. Крім того, весь гурт мав розфарбовані рунами обличчя, а вокаліст – руни ще й на грудях, плечах і спині. Не буду стверджувати, але, можливо, деякі з них були татуюваннями. Соліст ревів, падав на підлогу і стрибав на радість тих, хто зібрався. Я пам'ятаю, як у першому ряду сиділа шалено красива дівчина, одягнена, як до опери, на кільканадцятисатиметрових білих шпильках і пила горілку прямо з пляшки. Гурт називався – якщо я не помиляюся, – "Future Primitives".
Кілька разів ми проходили біля пам'ятника Леніну. У той час в Україні статуї Леніна все ще були нормою, але це страшенно притягувало нашу увагу. У Польщі, останній пам'ятник вождю революції впав навесні 1990 року. Якось ми потрапили на радісну подію біля пам'ятника – навіть з відстані було видно миготливий вогонь, чути музику і спів. Коли ми наблизилися, побачили групу чорношкірих чоловіків і жінок, одягнених в традиційні костюми, які грали на барабанах і танцювати навколо палаючого вогнища. Досі я насилу можу пригадати іншу, настільки ж сюрреалістичну картину. Женя пояснила нам, що до розпаду Радянського Союзу до Луганська приїжджали студенти з соціалістичних країн Африки, які згодом ні за що не хотіли поверталися на батьківщину. Таким чином з’явилася майже тисячна діаспора чорношкірих, яка прагнула підтримувати свої африканські звичаї.
Одним із завдань, яке ми ставили перед собою, перш ніж приїхати в Луганськ, було створення муралу, що відсилатиме до нашого коміксу. Ми разом вирішили, що ця форма промоції буде несподіваною для жителів і допоможе відкрити дискусію на тему публічного простору. Але ми навіть не могли припустити, яким шоком для жителів та влади буде наш скромний захід. Тим часом до нас нарешті доїхав Миколай Рейс, і ми разом почали знайомитись з луганськими майстрами графіті. Одним із них був "Старт", чиє ім'я ми вже бачили чимало разів на дахах величезних багатоповерхівок – як у центрі, так і на околицях міста. Старт був в той час був явно захоплений досягненнями свого берлінського колеги, що підписувався псевдонім "Just". Подібно до останнього, Старт використовував тільки два кольори емульсійної фарби – чорний і жовтий, свої твори виконував валиком з акцентом на розмір. Літеру "Т" в своєму підписі стилізував під спрямовану вгору стрілку, що було, мабуть, спробою підкреслити схильність до малювання на висоті.
Місце для майбутньої роботи нам показав Ярослав Мінкін. То були круглі колони, що підтримують естакаду, яка веде до паркінгу перед залізничним вокзалом у Луганську. Це було не зовсім те, на що ми очікували, але варто визнати, що місце виглядало привабливо: стовпи були дуже високі, їх було багато і головне – в самому центрі міста. Після короткого обговорення ми вирішили помістити на кожен стовп зображення певного персонажа з коміксів. Ми використовували білу емульсійну фарбу і кілька спреїв, які організатори привезли аж з Києва. Ми встигли намалювати три або чотири постаті, включно з псом, як з'явилася поліція. Ми, як завжди, нічого не розуміли з дискусій, що тривали навколо нас, але про всяк випадок продовжували малювати. Озираючись на свій досвід у Польщі, я знаю, що краще закінчити, а потім дискутувати, аніж залишати незакінчену роботу. Люди зі СТАНу показали всі необхідні документи, тому міліція зникла за деякий час. Однак скоро з'явилася знову, цього разу в супроводі Відділу автошляхів та мостів.
За кілька хвилин навколо нас зібрався десяток людей, молодших і старших. Женя намагалася перекладати нам по ходу, тому знаю, що обговорення стосувалося не стільки формального дозволу, скільки відповіді на фундаментальне питання: «навіщо й кому це потрібно?». Молодь стверджувала, що потрібно, тоді як старші мешканці казали, що це абсолютно зайве, навіть шкідливе. Представники чергових державних інституцій, викликані на місце події, по черзі скасовували й повертали дозвіл на малювання. Це не особливо впливало на нашу роботу. Ніхто нас не чіпав, не погрожував. У мене склалося враження, що вся дискусія між українцями стосувалася не так нас, як певних загальних принципів. На моїх очах боролися традиція і сучасність. Радянський світ захищав себе від натиску західного світу. На щастя для нас, з самого початку наш проект документувала бельгійська журналістка, Тінус Кармер. Вона супроводжувала нас зі своїм обладнанням і під естакадою. Присутність іноземних журналістів бентежила навіть найпалкіших захисників сірого, радянського бетону. Покриті наклейками з прапором Європейського союзу камери виглядали настільки підозрілими, що в якийсь момент міська влада вислала свою власну знімальну групу, щоб – як пояснив оператор – зареєструвати свою версію подій. Роботу зупинив дощ, що просочувався через щілини в естакаді.
Наступного дня захисники чистого бетону організувалися краще. Ми не могли почати малювати до прибуття на місце якоїсь важливої персони з мерії – я вже не пам'ятаю, чи був це сам мер – яка люб'язно дозволила продовжити роботу. Цей важливий чиновник зробив з нами кілька пам'ятних фото, дав інтерв'ю журналістам з Брюсселя і поїхав геть на великий чорний машині, покинувши захисників незадоволених. Я не зрозумів до кінця, що насправді відбулося, але припускаю, що ми намалювали тоді перший і останній сучасний мурал в Луганську. Персонажі з нашого коміксу за твором Жадана – Гоша, Шура, Герман, Катя і її вівчарка Пахмутова – були там протягом усієї війни, і, ймовірно, досі там. Іноді я уявляв, як повз них проїздять бронетранспортери, що падають від ударів мінометів. Однак тоді, єдиний рев, який ми чули, долинав із тимчасової сцени, встановленої у Луганському авіаційному музеї, з якої гучно лунав голос Сергія Жадана та «Собак в космосі».
Однак Жадан не став топтати комікс. Понад те, привітав нас обох з Мартіном із успішною адаптацією. За кілька місяців він навіть показав наш комікс продюсеру як приклад розкадровки для можливої екранізації «Ворошиловграду». Ми пізніше зустрічалися ще двічі в Польщі. Цікаво, що польською мовою комікс так і не вийшов, а фани Жадана робили переклади на інші мови власними силами та розміщували піратські скани в Інтернеті
Відтоді я часто відвідую Україну – принаймні, двічі або тричі на рік. Найбільше буваю в Києві або Львові, хоча мені дуже сподобалося й в Ужгороді. І я часто запитую себе: де сьогодні є всі ті люди, яких я зустрів в Луганську? Що з ними сталося, коли війна постукала в їхні двері? Де зараз міліціонери з вокзалу, студенти з храму Святої Тетяни, покриті рунами музиканти, чорношкірі танцівники біля пам'ятника Леніну? Де тепер Старт, Настя, Олексій, Анна, Євген, Юлія і Женя, яка зникла з Facebook? Я погано читаю кирилицею, але мені здається, що жоден з них не залишився в Луганську. Чи Луганськ взагалі досі там є?
Артур Вабік – художник, куратор, письменник, дослідник народної культури, видавець коміксів та фантастичної літератури, автор арт-об’єктів у міському просторі.

Два роки перед початком війни були найбільш плідними, та й я їх найкраще пам'ятаю [вказує на голову, травмовану в полоні]. Ці роки для луганської культури були найяскравішими. Ми втомилися, нам набридло чекати, і ми вирішили створювати самі - концерти, фестивалі, інші заходи. Основна тенденція, думаю, в тому, що з "речі в собі" ми почали ставати "річчю на експорт". Ні, не в матеріальному плані. Ані я, ані мої друзі не збагатилися, але отримували пряники в моральному плані, самовдосконалювалися. Тенденція була на брендування і на набивання руки, ми вчилися організовувати, зацікавлювати публіку, розповідати про себе. Я впевнений, ми б розгойдали ситуацію. Ми завжди робили те, що подобалося нам, і не побоюся сказати, що нам вдалося створити свою атмосферу.

Ми, безумовно, не народилися з вакууму [...]. Після 2004 року були фестивалі, акції, були місця сили, де люди збиралися, випивали, обмінювалися думками. Але все це було епізодично, і тільки в останні роки стало перетворюватися на систему, позитивну масову тенденцію. Всі ці люди сьогодні не зникли, ні. Але тієї неповторної «луганської (прости господи, яке незручне слово) культури» не стало. Є люди, є проекти, епізодично розсипані по землі.

В Луганську в цей період було близько чотирьох вищих навчальних закладів, що функціонували повністю в художній області, що є одним з найбільших показників по Україні. Плюс велика кількість іноземних студентів, якщо порівняти з Києвом. Вважаю, що культурний обмін та інтеграція зіграли свою роль.

Я б цей період [2004 - 2013] розбив на дві частини - до повторного приходу Партії регіонів до влади і після нього. Весь цей час паралельно функціонували офіційна культура, та, що називається «шароварщиною», повсякчасно підтримувана владою, і неформальна культура, спроби робити щось нове силами фондів і некомерційних організацій.

У Луганську намітилося суперечність після Помаранчевої революції. Місцева і центральна влада перебували в стані протистояння. Влада центральна підтримувала національну точку зору, а влада місцева (як би це смішно не було) - антинаціональну. Таким чином, неформальному руху було складно, тому що по обидва боки барикад знаходилися люди при владі, з якими не хотілося мати справи.

Після приходу Партії регіонів до влади, хоч як це парадоксально, все стало легше. Місцева влада стала владою центральною, сіючи антинаціональні ідеї повсюдно, і культурним діячам стало простіше визначитися зі своєю позицією. Ось так, під час подій на Донбасі ми побачили всю місцеву інтелігенцію (за малими винятками) і неформальних культурних діячів під національними прапорами. Вони заперечували ідеї «російської весни ». Повірте, для Європи це картина дивовижна, адже зазвичай неформальна культура і національні (державницькі) ідеї знаходяться по різні боки барикад.

Я вам відкрию один секрет, який я тут сформулював для себе. Ці яскраві, гарні акції, які роблять активні люди, відбуваються тоді, коли ці люди не мають підтримки. Ці акції можливі тоді, коли людина одна, або дві. Коли привернути увагу суспільства в інший спосіб неможливо. Це форма протесту, що показує невдоволення окремої людини.

Плоди всіх зусиль були помітні уже під час Євромайдану, коли вийшло понад 200 луганчан. Я думаю про те, що змінила акція зі спаленням членського квитка Спілки письменників, що змінила вона для громади? Покрутили біля скроні. Що змінили інші такі акції? У тому і справа, що вони не змінюють нічого, вони показують незадоволення однієї конкретної людини.

Я почав думати, що все, що ми робили, треба оцінювати з точки зору спроби змінити суспільство, оцю масу.

Якщо не брати культурні події, то для мене було шоком, коли один із божевільних, Морозов, чоловік уже у віці, на грантові гроші, коли незаконно підняли тарифи, замовив у місцевій типографії самозвал листівок. Листівки-інструкції, де потрібно платити, де ні: у ЖЕКах, автобусах, аптеках. Ці листівки були повсюди. І мені здається, тоді ця людина справді змінила ситуацію. У людей горіли очі, вони давали ці листівки перевізникам, в аптеках. Кожен другий з цими листівками…

Без цілі руху вперед, будь яка акція не має змісту.

2004 рік дав сильну поживу надіям. Ми вперше дізналися, що на Західній Україні живуть не людожери, а прекрасні люди, з якими ми можемо спілкуватись, налагоджувати зв'язки. Ми почали їздити одні до одних, в місті зазвучала українська мова, чого раніше не було.