Культурна карта Луганська

Дослідницький проект, спрямований на аналіз ситуації і виявлення перспективних напрямків розвитку культури в Луганську. Культурна карта презентувала окремі моменти з історії міста, основні віхи формування його культурного середовища. Тогочасний стан культурного життя визначено було шляхом анкетування мешканців міста, а також методів «світового кафе» й інтерв'ю. В результаті опитувань укладачі карти зрозуміли: мешканці міста згодні, що Луганськ потребує великих системних змін в культурному житті; пошук нових шляхів культурного розвитку має відбуватися у діалозі влади, громади та митців; Луганськ повинен «повірити в себе» й «позбутися комплексів та страхів минулого». Наприкінці карти подані рекомендації: потреба демократизувати культурне життя, вивчати міжнародний досвід, посилити освітній компонент культурного життя та інші.

Видання мало презентувати Луганськ як для зовнішнього світу, так і для мешканців міста, долаючи стереотипи про місто.

«Я відвідала Луганськ у 2012 році. Центр культурного менеджменту робив проект культурного мапування міст, і Луганськ був одним з міст, які поділися на участь у ньому. Метою мого візиту було познайомитися з містом та активістами. Я приїхала також презентувати програму резиденцій Української мережі культури. Я їхала без особливих уявлень, не мала в уяві певного образу міста. Але я точно добре пам’ятаю дорогу до Луганська – потяг, який їхав дуже довго, близько 17 годин. Це одне з найяскравіших вражень від мандрівки. Період дороги й розуміння, що тобі треба 17 годин, щоб дістатися зі Львова до Луганська – це було дуже фізичне враження про відстані в Україні.

Зустріч в Луганську була дуже офіційною. Ми сиділи в президіумі: Ярослав Мінкін, Олександр Сігіда, Костя Скоркін і я. Було відчуття: серйозні люди зібралися й презентують серйозні речі. Це було контрастно з тим, як такі зустрічі відбувалися у Львові. В нашому середовищі організацій, які працюють в культурі, вже не було такого пафосу під час зустрічей. Я була на презентації єдиною, хто говорив українською. Це був суперечливий момент. Я одразу сказала, що так мені буде комфортніше спілкуватися, що це не є жодною політичною позицією, і додала, що на російську можу перейти за потреби. Але потреби не виникло.

Я спостерігала за тим, як працює СТАН в Луганську і думаю, що вони мусили вибудувати свій імідж, і довіру громади до того, що роблять. Тому було так важливо, щоб презентація відбувалася дуже серйозно. Це напевно була така стратегія організації: паралельно до більш провокативної діяльності вони робили спроби побудувати більш довірливі стосунки з іншими ключовими гравцями Луганська. Після приїзду до Львова я зрозуміла – і з Ярославом Мінкіним ми це обговорювали, – що Луганськ є містом дії, там «всьо чотко». Там ніхто сильно не має традиції щось обговорювати, рефлектувати, шукати компроміси. Це контрастувало з тим, як відбуваються культурні процеси у Львові.

З культурних ініціатив Луганська СТАН – це єдина організація, яку я знала тоді, і яку знаю зараз. Із жодною з тих організацій, які прийшли на презентацію, протягом наступних кількох років ми не перетиналися, хоча ЦКМ мав різні проекти: резиденції, путівники й усе решта.

На завершення мого візиту я отримала від Олександра Сігіди, поета і засновника СТАНу, посвідчення, що мене теж приймають у СТАНівці. Це було таке посвідчення, як у радянські часи, такі паперово-пластмасові розкладки, всередині – печатка. Я дуже пишалася ним, і в мене вдома зберігається оригінал цього посвідчення. Сігіда вручив мені його в їдальні: підписав й потиснув мені руку. Було двояке відчуття: не було зрозуміло, чи це перформанс, чи сентиментальний жест. Тому що візит дуже добре відбувся, і я так зрозуміло, мав велике значення для СТАНу, тому що небагато людей приїздили тоді в Луганськ, особливо зі Львова. Було дуже зворушливо, трохи перформативно й дуже серйозно – все разом», – розповідає Ольга Коцька.

Фото Євгена Сулименка.